ВП ВС вирішила, чи відповідальна держава за завдання моральної шкоди через загибель родича під час бойових дій

Чи мав позивач легітимні очікування відшкодування державою на підставі статті 19 Закону № 638-IV моральної шкоди, завданої через загибель матері внаслідок терористичного акту?

Чи обґрунтованою є вимога позивача про відшкодування державою моральної шкоди, якої він зазнав через загибель матері внаслідок терористичного акту?

Право на відшкодування державою відповідно до закону шкоди, завданої терористичним актом, не породжує без спеціального закону легітимного очікування на отримання від Держави України такого відшкодування за моральну шкоду, завдану позивачеві внаслідок загибелі матері під час терористичного акту у період проведення АТО незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт.

Таку позицію висловила у своїй постанові від 12 травня 2022 року Велика Палата Верховного Суду по справі № 635/6172/17 за позовом до Держави України в особі Кабміну, Державної казначейської служби про відшкодування моральної шкоди, завданої загибеллю фізичної особи під час бойових дій.

Так, ВП ВС зазначає, що у 2015 році у Донецькій області на тимчасово окупованій території України у період проведення АТО загинула жінка. За однією з версій це сталося, коли вона їхала непідконтрольною уряду територією в автомобілі, який поблизу блокпоста наїхав на міну. За іншою, як зазанчає ВП ВС, причиною смерті став обстріл селища, в якому жила жінка, незаконними збройними формуваннями організації «Донецька народна республіка». Син загиблої звернувся до суду з позовом до Держави України про відшкодування моральної шкоди, завданої смертю матері внаслідок терористичного акту.

Причиною смерті згідно з лікарським свідоцтвом були множинні вибухові травми тіла внаслідок бойових дій. Оскільки жодних відомостей від правоохоронних органів щодо розслідування смерті матері позивач не отримував, він надіслав заяву до Управління Служби безпеки України в Донецькій області, після чого 29 липня 2017 року слідчий відділ вніс до ЄРДР відомості про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 258 КК (терористичний акт, який призвів до загибелі людини).

Втрата матері для позивача призвела до суттєвої негативної зміни життя, що відобразилося на погіршенні його здоров`я. Спосіб отримання інформації про загибель матері й обставини, пов`язані з її похованням (під час похорон позивач піддавав ризику власне життя), підтверджують завдання позивачеві моральної шкоди.

Суди першої й апеляційної інстанцій вважали, що Держава Україна відповідальна за завдання позивачеві моральної шкоди через загибель його матері. Тому задовольнили позов, але частково (у відмінному розмірі від того, про який просив позивач).

Кабмін подав касаційну скаргу. Стверджував, зокрема, що сама по собі наявність моральної шкоди, оціненої у будь-якому розмірі, не породжує обов`язку її компенсації державою, оскільки необхідно встановити наявність усіх елементів цивільного правопорушення.

Розглядаючи цю справу, Велика Палата Верховного Суду (суддею-доповідачем у даній справі був Дмитро Гудима) мала відповісти на такі ключові питання:

  • Чи мав позивач легітимні очікування відшкодування державою на підставі статті 19 Закону «Про боротьбу з тероризмом» (далі - Закон № 638-IV) моральної шкоди, завданої через загибель матері внаслідок терористичного акту?
  • Які обов`язки має держава за статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що гарантує право на життя?
  • Чи обґрунтованою є вимога позивача про відшкодування державою моральної шкоди, якої він зазнав через загибель матері внаслідок терористичного акту?

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Позивач наполягав на тому, що відповідно до частини першої статті 19 Закону № 638-IV має право на відшкодування моральної шкоди, завданої у зв`язку із загибеллю матері. Суди попередніх інстанцій вважали, що вказана стаття дозволяє розраховувати на таке відшкодування за рахунок держави, тобто породжує у позивача легітимні очікування на отримання цього відшкодування від держави. На думку Великої Палати Верховного Суду, такий висновок судів є помилковим і не узгоджується зі змістом обов`язків держави за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Як зазначив Суд, з огляду на зміст вказаних приписів Закону № 638-IV реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету шкоди, заподіяної терористичним актом, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами. Більше того, у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування, але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування.

Отже, передбачене у статті 19 Закону № 638-IV право на відшкодування державою відповідно до закону шкоди, завданої терористичним актом, не породжує без спеціального закону легітимного очікування на отримання від Держави України такого відшкодування за моральну шкоду, завдану позивачеві внаслідок загибелі матері під час терористичного акту у період проведення АТО незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт.

Аргумент відзиву на касаційну скаргу про те, що відсутність закону, необхідність прийняття якого передбачена у статті 19 Закону № 638-IV, не може бути перешкодою у захисті права позивача, Велика Палата Верховного Суду вважає неприйнятним з огляду на її висновок про відсутність права у позивача згідно з указаною статтею. З тієї ж причини помилковими є висновки судів попередніх інстанцій про можливість часткового задоволення позову на підставі статті 19 Закону № 638-IV.

Які обов`язки має держава за статтею 2 Конвенції, що гарантує право на життя?

Позивач просив стягнути з Держави України відшкодування моральної шкоди, завданої «терористичним актом, що призвів до загибелі матері», тим самим притягнути відповідача до відповідальності за порушення статті 2 Конвенції. Суд апеляційної інстанції вважав, що у цій справі вказана стаття є застосовною у частині обов`язку держави вживати належні заходи для того, аби захистити життя тих, хто знаходиться під її юрисдикцією. Велика Палата Верховного Суду погоджується з тим, що на правовідносини стосовно відшкодування шкоди, завданої порушенням права на життя, стаття 2 Конвенції поширюється.

«Однак у цій справі проблема полягає у тому, щоби встановити, чи перебувала матір позивача під юрисдикцією Держави України у сенсі статті 1 Конвенції, та чи порушила Держава України певні її обов`язки з тих, які випливають із указаної статті.

Самі по собі факти загибелі людей на підконтрольній державі території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції (зокрема у межах її кордонів у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил), не означають автоматичне порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції.

Тим більше не означає таке автоматичне порушення і загибель людей на території, яку держава у межах її кордонів із незалежних від неї причин не контролює (тобто на тій, на якій вона не здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції.

Так само не є підставою для покладення на державу відповідальності за Конвенцією самі по собі факти порушення у межах кордонів України (зокрема і у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил) громадського порядку, миру, знищення чи пошкодження майна, створення загрози безпеці людей, у тому числі з боку осіб, які не діяли як агенти цієї держави», - зауважує ВП ВС.

Велика Палата Верховного Суду розуміє, що втрата позивачем у справі № 635/6172/17 матері, яка загинула за трагічних обставин, є жахливою і непоправною.

«Проте проблема цієї справи полягає не у тому, чи страждав морально позивач, не у тому, як краще у грошовому еквіваленті оцінити ці його страждання, навіть не стільки у тому, який нормативний припис слід застосувати для присудження відповідного відшкодування. Ключова проблема справи - це те, чи має за відповідні моральні страждання позивача нести цивільну відповідальність саме Держава Україна. І якщо так, то за порушення нею якого саме обов`язку з гарантування права на життя така відповідальність має настати. Для вирішення цієї проблеми слід з`ясувати, у чому полягали скарги позивача на порушення відповідачем конвенційних гарантій права на життя матері, чи перебувала остання у момент її загибелі під юрисдикцією Держави України у сенсі статті 1 Конвенції, а також чи встановили суди попередніх інстанцій обставини невиконання чи неналежного виконання Державою Україною її обов`язків щодо гарантування права на життя загиблої», - вказує ВП ВС.

Щодо виконання відповідачем негативного обов`язку з гарантування права на життя матері позивача

Помилковим є твердження суду першої інстанції про те, що «обов`язковою умовою для задоволення позовних вимог про відшкодування за рахунок держави шкоди, завданої під час проведення АТО, є завдання такої шкоди на території АТО та внаслідок АТО». По-перше, жодних причинно-наслідкових зв`язків між проведенням силами Держави України АТО та загибеллю матері позивача суд першої інстанції не встановлював, відповідне питання не досліджував.

По-друге, на території проведення АТО під час такої операції можуть мати місце порушення державою обов`язків з гарантування прав і свобод не тільки внаслідок АТО. Зрештою, порушувати права та свободи може не тільки держава, навіть на території, де вона проводить АТО.

John Dou