Археология Рождества

26 декабря 14:40ЛІГА.Новости

Під час католицького Різдва ми розповідаємо, як археологічна експедиція під Києвом докопалася до тих часів, коли у католиків і православних було одне Різдво і вони ходили один до одного в гості. Ми публікуємо щоденник волонтера експедиції, який спробував з’ясувати походження тосканського хрестика, знайденого на історичному поселенні Рославське, що в двох кроках від Конча-Заспи. Це розповідь про те, як і чим жило середньовічне передмістя Києва, як допомагають археологам зірки естради, як діють чорні археологи і звідки в раціоні юних учасників експедиції червона риба. Варто пам’ятати, що в двох штиках лопати від нас починається паралельний світ. Вірніше – безліч паралельних світів, тіні жителів яких щодня і щогодини намагаються нам щось розповісти. Різдво – саме час прислухатися до їх голосів.Від редактора

Табір експедиції знаходиться посеред лісу, за пів години їзди від Києва. Тут проходять практику студенти-історики університетів Шевченка, Драгоманова, Донецького імені Василя Стуса, а ще культурологи Могилянки. Волонтерами тут встигли попрацювати представники близько 30-ти вишів. – Двадцять років тому тут нічого не було, – пригадує Ігор Готун – керівник Північної експедиції Інституту археології НАН України. Важко уявити це “нічого” на місці наметового містечка і десятка вагончиків, що його оточують. Особливо зараз, коли табором пливе запах борщу. Він булькає на саморобній печі, в чорному від кіптяви казані. – Ми думали, що їдемо в глушину без світла і води. А тут усі умови. Навіть сміття сортують, – чергова по кухні практикантка Іра пояснює призначення двох сміттєвих пакетів: для органіки і не-. Кожен знаходить своє. Прихильники цивілізації радіють електрочайнику і пральній машині. Якщо ж ви любите тайгову романтику, ніхто не заборонить вам розбити намет посеред хащів і довго спотикатись посіченою коренями стежкою до заповітної будки з брезентом замість дверей.

Ті з практикантів, хто не має намету, можуть поселитись у вагончик. Їх є два – чоловічий і жіночий. Інтер’єр чоловічого суворий: три пари двоповерхових ліжок, підлога з грубих неструганих дошок, зі стелі звисає лампочка. В жіночому гуртожитку підлога застелена лінолеумом, під стелею – плафон, а на ліжках лежать матраци. В білих наматрацниках. – Від чоловічого гуртожитку був тільки скелет, – пояснює шеф. Шефом називають Ігоря Анатолійовича хлопці-волонтери, що в експедиції вже не перший рік. Це вони зашили дошками підлогу і стіни, збили нари і провели світло. – Ігоре Анатолійовичу, звідки всі ці вагончики? – Більшість купили. Щось нам віддали через непотрібність. Один подарувало підприємство “Хутір Ясний”. Воно ж побудувало однойменне котеджне містечко по сусідству. Від Хутора в таборі не тільки вагончик – й електроенергія також. Експедиція має офіс. Це один з вагончиків. На літо сюди переїздять робоча бібліотека і комп’ютери. Інтернет поки що з модему.

Попри те, що всю ніч між вами і твердими шершавими дошками був тільки сантиметровий шар каремата, підйом о 5 ранку дається важко. Так, ніби вас намастили на ліжко. О такій порі над табором витає сонне бурчання, шурхіт наметів і грюкання дверей. Вистоюю чергу до умивальника. Артезіанська вода з-під крану пробуджує моментально. Одна проблема – після чищення зубів у роті лишається присмак пасти. Водою такої температури він не виполіскується. Ми прокинулись на годину раніше, ніж зазвичай, аби швидше закінчити роботу і уникнути денної спеки. Щоб ми могли поснідати вівсянкою, чергові прокинулись за годину до нас. Трава блищить від роси, хвоя під соснами за ніч набралась вологи, і навпаки, потемніла. Вгорі співає пташка. Двадцять душ обперлись на лопати і чекають. Хтось позіхнув. Ще хтось. Ще. З вагончика виходить шеф, вітається кивком. В бороді – посмішка. Він дістає цигарку, чиркає сірником. – Я дивлюсь, з вами сьогодні дівчата будуть. Це добре, – каже Ігор Анатолійович. – Можливо, хлопці менше матюкатимуться. Хлопці-волонтери переглядаються. – Ні. – Ні. – Навряд. – Ну і тьху на вас, – каже шеф. Усі сміються. Він обводить нас поглядом, аби з’ясувати, чи всі мають головний убір і одяг з довгим рукавом. Сьогодні перевдягатись не відправляє нікого. До гурту приєднується волонтер. За плечима в нього туго напакований ранець. – Можемо йти? – питає він. – Нічого не забули? Він перераховує: хліб, перець, огірки, помідори, паштет, кабачкова ікра. – Забули, – каже шеф. – Червону рибу забули. Пізніше виявиться, що червона риба це кілька в томаті.

Дорога до розкопу неблизька. Ви йдете лісом і полем, минаєте аутлет-містечко “Мануфактура”, навпроти Мегамаркету переходите Обухівське шосе й залізничну колію. Далі довго рухаєтесь ґрунтовою дорогою, аж поки не впираєтесь в залізні ворота. Біля воріт потрібно зачекати. З’являється охоронець і пропускає вас всередину. Біля його будки гавкає алабай. Ворота зачиняються. На закритій території повним ходом іде будівництво. Ґрунти тут болотисті – техніка ритмічно забиває бетонні палі. В котеджному містечку створили власне озеро. Кілочки і мотузки ділять розкоп на квадрати. Копаємо на глибину штика. Іноді лопата шкрябається об щось тверде – дно горщика, цвях або кістку. Знахідки заносимо на план.

В різний час експедиція досліджувала літописні міста Вишгород, Білгород, Чернігів, а також проводила розкопки історичних населених пунктів Обухова та Ржищева. Окремий напрям діяльності – розвідки нових пам’яток та обстеження території перед господарським освоєнням. Утім, найбільше Ігоря Анатолійовича цікавлять неукріплені київські передмістя, зокрема Софіївська Борщагівка і Ходосівка-Рославське, на якому ми зараз і знаходимось. Поселення датується XII-XIII століттями. Знайдені замки і ключі вказують на високий майновий рівень мешканців. Про те, що були вони людьми небідними свідчать також вишуканий столовий посуд, прикраси та імпортні речі.

– Ходосівка-Рославське – це щось на кшталт давньоруської Конча-Заспи? – питаю в шефа, зважаючи на близькість Конча-Заспи сучасної. – От уяви, ти – олігарх. Ти дуже хотів би, щоб тобі у вікно диміла доменна піч? Річ у тім, що на Рославському, поряд із товарами лакшері сегменту, знайдено рештки металургійного виробництва. Та й загалом місцева людність активно господарювала: обробляла кістку і ріг, кольорові метали, займалась ювелірною справою. – Як зрозуміти, що мешканці поселення самостійно щось виготовляли, а не привозили звідкись? – На це вказують напівфабрикати і брак. Як-от рештки майстерні з обробки бурштину. Знахідка, між іншим, незвична. – В чому її незвичність? – Вона має кілька аналогів. Усі – в столицях князівств. А Ходосівка-Рославське – це село. Унікальною пам’ятку робить поєднання традиційних промислів і розвинутих міських ремесел, грубої лопати і коштовної шпильки. Це і не дозволяє однозначно відповісти, ким були мешканці поселення.

Філософ Йоган Хьойзінґа про Середньовіччя сказав так: “Життя було просякнуте релігією настільки, що виникала постійна загроза зникнення відстані між земним і духовним”. Розкопки на Рославському цю думку підтверджують. Так, в одній з господарських споруд поряд зі скелетом поросяти знайшли фігурку Предстоячої Богородиці – фрагмент кіотного хреста. Від натільного такий хрест відрізняється значно більшим розміром і складною композицією. На ньому присутні всі канонічні сюжети.– Поки замало даних. Ті артефакти, що ми маємо, дозволяють вбачати в цих людях радше обслугу столичного мегаполісу, аніж селян-землеробів. Коли на самих початках експедиції вирішувалось питання з продовольством, картоплю доводилось возити з “Фуршету” на Видубичах. Купити її на місці було ніде. Задіяні у столичній інфраструктурі селяни городину на продаж не вирощували.***

– Напрошується одна аналогія. Ще донедавна наші селяни напередодні Різдва на дверях хлівів малювали крейдою або кіптявою святкової свічки хрести-обереги. Або прибивали хрести з металу чи дерева. – Тобто Богородиця охороняла порося від нечисті? – Я цього не казав. Для таких висновків поки що мало доказів. Не виключено, що фігурка потрапила в об’єкт з інших шарів. Окрема категорія знахідок – реліквії, пов’язані з паломництвом. Північна експедиція знайшла два хрестики відвідувача Гробу Господнього. Один з них щоправда, лише імітація. – Навіщо вона була потрібна? – А навіщо на парад перемоги виходять 50-річні ветерани Великої Вітчизняної з неіснуючими орденами на грудях? – пояснює Ігор Анатолійович. – Логіка проста. Не вдалось сходити в Святу Землю, то хоч хрестик зробимо. Якщо хрестики зі Святої Землі на Русі хоч і зрідка, але траплялись, то нашивка прочанина, що вклонився розп’яттю “Volto Santo” (“Святий лик”) в одному з храмів Тоскани поки єдина, знайдена під час розкопок не тільки в Україні, а й у всій Східній Європі.

– Як вона з’явилась в передмісті Києва? – Можемо припустити, що хрестик в Рославське приніс європеєць. Однак є логічніша версія. Шлях до Гробу Господнього пролягав униз по Дніпру, потім через Кавказ і Сирію. Втім, після нашестя Батия він став небезпечним. Лишався тільки західний маршрут, уздовж Середземномор’я і далі через Гібралтар. Цей маршрут мав свої принади, зокрема, дозволяв відвідати інші святині, як-от Константинополь і Афон. Розп’яття Volto Santo було по дорозі. З цієї точки зору відвідини тосканського храму видаються закономірними. Вихідці з Русі заходили значно далі Апеннінського півострова. У соборах півдня Франції є написи кирилицею XII-XIII століть. Попри близькість 1054 року, коли християнська церква розкололась на західну і східну, католики і православні не оминали храмів одне одного. Умовною була межа і між християнським та язичницьким світоглядами. Про це свідчить один артефакт із Софіївської Борщагівки. На поселенні в одній зі споруд знайшли вилочкові кістки гуски і качок, а також їх металеві імітації. Сьогодні багато народів використовують ці кістки для ворожіння. Ігор Анатолійович пояснює знахідку так: – Православ’я, звісно, було панівною конфесією. Однак речі, пов’язані з язичницьким світоглядом, свідчать про витоки давнього українського підходу “Бога люби, але і чорта не гніви”. На тому ж поселенні, в одному зі спалених жител знайдено сліди зажинкового снопа. Або різдвяного дідуха.

Ще тільки десята, а сонце палить нещадно. Ми робимо часті перерви і п’ємо воду, що лежить у холодній траві під грабом. Тією ж водою з напіввідкрученої пляшки миємо руки перед обідом. Дівчата нарізають овочі та хліб. Незвично бачити в тендітних руках брутальний мультитул. Обід у нас нехитрий. Бутерброди з паштетом і кабачковою ікрою, огірки, помідори, перець білозерка. Всі їдять з великим апетитом – особливо ті, хто проігнорував ранкову вівсянку. О другій завершуємо. Чистимо лопати і під гавкіт виходимо з воріт. – Золото знайшли? – питає охоронець. Це запитання археологи чують найчастіше. – Сьогодні без золота. Дехто з практикантів розчарований. Вони думали, що археологія – це про Індіану Джонса, а не про іржаві цвяхи і міліметровку. Вервечкою розтягуємось дорогою. Якщо зайти в табір одним із перших і швидко зайняти чергу в душ, то є шанс помитись теплою водою. Нагрітої сонцем бочки вистачає восьми хлопцям або чотирьом дівчатам. Далі відкривається кран. Щоб не митись артезіанською, можна взяти брусок мила і піти на річку.

Фондові колекції до Інституту археології потрібно передавати у дерев’яних ящиках. Такі вимоги. Кількість знахідок така, що виходить недешево. – Нормальні вчені сидять під кондиціонером і стукають по клавіатурі, – сміється Ігор Анатолійович. – Ненормальні – годують в лісі комарів, нагинцем стоять з лопатою і купують власним коштом ящики для фондових колекцій. Їх шеф купував на Чернігівщині. Фанеру замовив в одному місці, брусочки в іншому, а збиралось все це в третьому. За ціною одного “київського” ящика вийшло два “чернігівських”.Збираємось за столом. На обід сьогодні зелений борщ і гречка. До борщу є сметана. До гречки – овочевий салат. Частину практикантів забезпечують їхні виші. Денний бюджет – 30 гривень на душу. – Як з такими бюджетами вам вдається годувати людей тричі на день? – Це не моя заслуга, – шеф киває на співробітницю експедиції Тетяну. – Ось наш ангел-охоронець. Вона не тільки займається наукою, але й тримає на собі все господарство. Лише Таня не лінується нарізати кола Столичним ринком, аби знайти, де огірки на гривню дешевші. Гривня на кілограмі – це двадцять на ящику. А їмо ми не тільки огірки. За об’ємів, в яких ми купуємо сільгосппродукцію і п’ятдесят копійок різниці важливі. В моєму борщі плаває куряче крильце.***

– Піднімаємо голови – і тут стоїть Павло Зібров. З голим торсом, – розповідають хлопці про випадок, що трапився при розкопках одного з давніх поселень Ходосівці. Артист мешкає по сусідству. Раніше він просто передавав студентам яблука. Сьогодні з’явився сам. – Ви, хлопці, викопайте яму поглибше, – попросив Павло Миколайович. – Будемо складати туди недругів. – А як же ось це ваше “Я і друзів розумів, ворогів умів прощати?” Тієї ж миті між деревами пролунало зібровське: Бо хрещений батько мій То Хрещатик, то Хрещатик. У середині жовтня, коли практика буде давно позаду, в табір на вихідні приїдуть шеф і волонтери. До розкопу вийде чоловік і принесе яблук від Павла Миколайовича. У далекому 2008-му в Північну експедицію приїздила співачка Олена Вінницька. В той період життя її хвилювала проблема охорони екології та культурної спадщини. Артистка попрацювала у розкопі і знайшла кераміку доби палеометалів. Знахідки під лопату їй не підкладали. Ігор Анатолійович пригадує, що Олена проявляла непідробний інтерес до всього, що відбувалось, а наприкінці робочого дня впевнено і правильно коментувала знахідки та їхній історичний контекст.

Через дорогу від табору знаходиться ліс. Цими місцями проходила перша лінія оборони Києва, і в липні-вересні 1941 тут велись бої. Якщо пройтись із металошукачем, земля пищить майже безперестанку. Саме пищання й вивело нас до чоловіка і жінки. – Доброго дня. Ви знаєте, що це незаконно? – А ви хто такі? – питає мужик із саперною лопаткою. – Небайдужі громадяни. Ця пара – теж археологи. Тільки чорні. – Один з моїх старших колег казав, – пригадує Ігор Анатолійович, – що називати чорних копачів археологами – це те ж саме, що називати Чикатило чорним хірургом. На опалій коричневій хвої видно свіжі ями. – Ідіть куди йшли, і не страждайте, – відповідає мужик. – Вам зайнятись більше нічим? – Тільки після вас “ананаси” збирати, щоб ніхто не підірвався. “Ананасом” називається боєприпас, що за формою нагадує тропічний фрукт.

Парочка зачохляє металошукач і лопатку. Чоловік котить мотоцикл. Ми рушаємо за ними і даємо зрозуміти, що нікуди вони не поїдуть. Жінка хамить, мужик провокує на бійку. Ми мовчимо і посміхаємось. Коли приїздить поліція, впевненості в копачів меншає. Ніхто нікого більше не збирається діставати з-під землі й ловити поодинці. Жінка переконує поліцейських, що з металошукачем вони шукали загублений напередодні золотий ланцюжок. – На глибині 30 сантиметрів? – волонтер вказує на саперну лопатку. – У вас був пікнік з кротами? Копи записують особисті дані чоловіка і жінки. – З охороною культурної спадщини у нас проблеми, – зізнається Ігор Анатолійович. – На форумах скарбошукачів і в приватних колекціях є унікальні речі. А повинні вони бути в музеях. Інтернет тріщить по швах від попиту і пропозиції. Багато сайтів продадуть і куплять монети, ікони, антикварні видання. Найбільший із таких майданчиків – Violity. Тут понад 400 000 активних продавців і майже стільки ж охочих придбати предмети колекціонування. Щодня на аукціоні виставляються десятки тисяч лотів. А ще чорні копачі тут безперешкодно збувають накопане. У грудні 2020-го рекламою Violity обклеєні двері київського метро.

Біля вогнища порається хлопчик років шести. Він згріб на купу сухе листя, конусом поверх нього склав гілочки. Чиркає сірником – і вогник починає рости, аж поки не охоплює всю конструкцію. В експедицію приїздять сім’ями. Тут їх склалося більше десятка. Вогонь і спільний прийом їжі єднали представників нашого виду надто довго, аби ми могли на це не зважати. Щовечора ми збираємось довкола багаття, аби підвести підсумки робочого дня і спланувати наступний. Керівник розкопу Андрій Михайлович починає з мінілекції, а завершує проханням пригадати, які в кого були знахідки. – Уламок скляного браслета, – практикант несміливо піднімає руку. Під оплески він отримує цукерку. За серйозніші знахідки нагороджують банкою “згущонки”. – Хто ще? – питає Андрій Михайлович. – Цвях. – Ніж. – Фрагмент жорен. Офіційна частина закінчується призначенням чергових і неофіційним гімном археологів. Слова практиканти вже майже вивчили. Посеред вечора в табір приїздить Субару. Чоловік в сорочці та краватці зникає у вагончику, а за мить виходить у поношеній камуфляжній формі. Він дістає з багажника машини два великих пакети з Мегамаркету і несе на кухню. – Хто це? – Друг експедиції, – відповідає Ігор Анатолійович. – Один з друзів експедиції. Решту вечора ми співаємо пісні. Насамкінець чергові виявлять, що на завтра немає хліба. Ігор Анатолійович попросить волонтера сходити в АТБ і дасть йому зарплатну картку. Пін-код волонтер не питатиме. Всі й так його знають.

Я збираю рюкзак. Ігор Анатолійович цікавиться, куди. – В Італію. – Італію? – його очі спалахують цікавістю. – А куди саме? – В Тоскану. – Зайди на хвилинку. Я піднімаюсь на ґанок вагончика, де опрацьовується матеріал, і присідаю у крісло-гойдалку. Через мить повертається шеф. У руках коробка сірників. – Цю річ ми знайшли на Рославському, – Ігор Анатолійович дістає з коробки хрестик. Розп’яття як розп’яття. З незвичного хіба що маленькі отвори по краях. – Що це? – На теренах України це перша знахідка. В Західній Європі ця штука називається Pilgrim Badge. Це нашивка. Такі в Середньовіччі носили паломники. – А до чого тут Тоскана? Ігор Анатолійович довго шукав, звідки походить знахідка. І знайшов. Нашивки саме такої форми в Середні Віки робили тільки в одному місці — при Соборі Святого Мартіна у місті Лукка. Там зберігалась одна з найбільших християнських святинь – розп’яття “Святий Лик” (Volto Santo). Назву і походження реліквії пояснює легенда. Одного разу учень Христа Никодим, котрий допомагав огортати тіло Христове після розп’яття, захотів вирізати з дерева скульптуру Спасителя. Все було майже готово, але Никодиму ніяк не давалось обличчя. Якось він заснув. Тої миті з небес зійшов ангел і завершив роботу. “Святий Лик” зберігається в Луцці дотепер. На сьогодні його вважають найстарішою дерев’яною скульптурою Європи і датують VII-IX ст.. Досі там роблять і пілґрім-бейджі. Вони продаються як сувенірна продукція, по 4 євро за штуку. Я починаю здогадуватись, навіщо шеф мене покликав. – Владік, – каже Ігор Анатолійович, – скільки тієї Тоскани?

Я виходжу з потягу й одразу рушаю до Собору Святого Мартіна. Фасад закриває будівельне риштування. Смикаю за ручку. Храм зачинений. Повертатись без хрестика я не хочу. В сувенірних крамницях тільки розводять руками і знизують плечима. Одного разу продавець-індус вивуджує з хаосу ятки коробочку і задоволено простягає мені. Відкриваю. Спільного в хрестика з коробочки з моїм тільки форма. Я ще раз смикаю двері собору. Вони зачинені. Одразу біля Святого Мартіна виявляю щось на кшталт музейчику. Від музейних експонатів предмети у вітринах відрізняються наявністю цінника. З-поміж них є декілька хрестиків, деякі віддалено схожі на мій. Показую фото жінці за стійкою. Вона підводить мене до вітрини. Там хрестик. Ще раз дивлюсь на фото. Один в один. Хрестик у вітрині — срібний і коштує 85 євро. Інших нема. З собою я маю 50 євро. Сідаю за столик найближчого кафе і підключаюсь до Wi-Fi. В імейлі пояснюю ситуацію Ігорю Анатолійовичу. Встигаю випити два капучіно, поки приходить відповідь: “Як зробити так, щоб мої гривні перетворились у твої євро?” За мить несу хрестик в оксамитовому футлярі й готуюсь повітрям здолати шлях, який майже за тисячоліття до того невідомий прочанин здолав землею.

John Dou